Базилевський В. Логіка поезії. Альманах "Рось '16", присвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. за випуск М.Лазарук. – Чернівці: «Друк Арт», 2016. – С.112.

 "Вінграновський не визнає сірої барви, якщо вона синонім буденності. Ця барва – єдина з-поміж усієї строкатості кольорів - не узгоджується з святковим строєм його душі. Йдеться не про заземленість – коріння тут глибоке й надійне – а про пласку приземленість, яка згубна для поезії. Чим вище піднімається птах, тим легше йому летіти. З вершини пташиного польоту зір розкошує простором. Великий талант – передусім масштабність зору. Відриваючись від землі, поезія тільки наближається до неї".

 

Білинкевич О. Трохи про Миколу //Альманах "Рось,16", присвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. за випуск М.Лазарук. – Чернівці: «Друк Арт», 2016. – С.71. 

 "Особлива радість у нашому домі була тоді, коли Миколі працювалося. Коли перед ним на столі лежав аркуш паперу, а в руці була ручка. Усе, що відбувалося до написання першого речення, а часто тільки перших слів першого речення, залишалося закритим, відомим тільки йому. А ,власне, працював він постійно: жартував, що працює й тоді, коли спить, і коли найменше можна запідозрити, що продумує, вибудовує те, що має з`явитися потім".

 

Білинкевич О. Трохи про Миколу //Альманах "Рось ,16", присвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. за випуск М.Лазарук. – Чернівці: «Друк Арт», 2016. – С.75 

 "Микола особливо і по-своєму сприймав Красу. Дивився на неї не по-споживацькому, не захланно, а ніби боявся сполохати, ніби співіснував з нею. Так само особливо слухав красивий голос, народний спів, класичну музику, спів птахів, дощ і вітер. Любив слухати твори Баха, Бетховена, Гайдна. У своїх документальних фільмах використовував твори цих композиторів. Миколин тембр голосу, його дикторський текст дуже органічно лягали на їхню музику".

 

Білинкевич О. Трохи про Миколу //Альманах "Рось ,16", присвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. за випуск М.Лазарук. – Чернівці: «Друк Арт», 2016. – С.85. 

"Микола був дуже терпеливий у житті. Коли роками спокійно чекав виходу своїх книжок, ніколи нікому не скаржився, не розглядав цей факт (ні колись, ні відтак) як показник ставлення влади до нього. Терпеливо працював або не працював. Терпеливо чекав на транспорт, на когось. Терпеливо чекав і на не готовий ще обід".

 

Гусейнов Г. Господні зерна.// Художньо-документальний життєпис. Post scriptum / Г. Гусейнов. – Дніпропетровськ : Січ, 2005. – С.134

«Взаємини вчителя і учня у нас були просто ідеальні, бо Микола Степанович ніколи не допускав критики «гамузом», тобто загальної критики, у якій найлегше бути несправедливим. Його поради зауваження часто дуже різкі, стосувалися переважно   окремих    слів, речень. Критика – і лік, і отрута, все залежить від дози. А дози мусять бути не лише кожному по заслугах, ще й для кожного індивідуальні».

   Цій мірі Микола Степанович ніколи не зрадив…

 

Ільницька-Рожковська А. Миколонько! Спогади про однокласника М. Вінграновського / А. Ільницька-Рожковська // Одеська хвиля-7. Документи, твори, спогади в’язнів сумління / Упорядники П. Отченашенко, В. Барсуківський, О. Різників. – Одеса: Друкарський дім, Фаворит, 2013. – С. 241-259.

 «Але ж я пишу і згадую Миколу, якого інколи, а навіть частіше, називали Микитою, це йому навіть подобалося, він був хитренький, як франківський Лис Микита. Микола дуже любив колектив, однокласників, був толерантний з дівчатами, ніколи не лаявся, не дражнився і не бився ні з хлопцями, а тим більше з дівчатами. У нас склався гарний колектив, жили однією сім'єю, дякуючи і Миколі. Особливо в старших класах ми школу вважали своєю домівкою. Окрім предметних гуртків була гарна художня самодіяльність. Душею школи і її художньої самодіяльності був всюдисущий Микола, дуже багатий на уяву».     

 

Лазарук М. Микола Вінграновський: Степовий Сварог: Есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським. – Харків: Фоліо, 2009. – C.27 . 

„Микола Степанович для мене постав однаково величним як у поезії, так і в прозі та кіно. Його вміння передати душу свого героя через власне світовідчуття як Наливайка поетичного и прозового, так і Довженка чи велетів України Хмельницького, Мазепу, Сагайдачного, Данила Галицького в серіалі „Чотирнадцять столиць України”, - вражає досі. Треба було безмежно любити народ і його історію, а з нею і її героїв, щоби так пристрасно й велично увіковічити їх у слові і на кіноекрані. Значить, у багатьох поглядах на життя вони були близькими чи однаковими”.

 

Лазарук М. Микола Вінграновський: Степовий Сварог: Есе про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським. – Харків: Фоліо, 2009. – C.45 . 

"У поета, який закінчив кіноінститут, була особлива манера декламації. Він умів увиразнити те, про що промовляв. Здавалося, виокремлював кожне слово, ніби брав його за руку й виводив у люди. Ось пригляньтеся до нього, яке воно виразне та пластичне, скільки діамантів виграє в ньому. Може, й справді, як стверджує Ліна Костенко, "Усі слова були уже чиїмись", та саме це – тільки моє. ... Не відчувати в поезії Вінграновського безмежної любові до Слова міг тільки глухий. Через нього він показав увесь наш український світ, донедавна категорично заборонений, замінений абстракціями. Тут заприхована, можливо, найбільша таїна Поета, а значить, і любов до словотворення". 

 

Остап`юк Д. Обнімає ніч зорю за плечі...// Альманах „Рось, 16”, прсвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. За випуск М.Лазарук. – Чернівці: „Друк Арт”, 2016. – С.147.

Донині з денця моєї пам`яті ллється у світ його оксамитовий баритон, виразнішими, об`ємнішими вимальовуються образи і настрої його поезії, глибина і сила почуттів:

Обнімає ніч зорю за плечі,

Синьо усміхається зоря...

Або таке:

Ти так далеко, аж нема,

Холоне на столі вечеря...

Голос Миколи Степановича неначе підняв стелю будівлі, розсунув стіни і вже звучав над Львовом, над Україною, над світом...

 

Ми сиділи і слухали, як заворожені”

Петріашвілі Г. Слова, народжені серцем // Альманах „Рось, 16”, прсвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. за випуск М.Лазарук. – Чернівці: „Друк Арт”, 2016. – С.124

„Серце поета не розділяє істот, речей і явищ на великі й малі. Усе заслуговує дбайливої уваги. Існують дві теми, за якими перевіряється міць таланту поета: кохана жінка і рідний народ – провідні в поезії Миколи Вінграновського. Він подає їх так, щоби читач осмислив їхню значущість. Ось кілька цитат. Про кохану: „Вчорашню тінь коханої люблю”, „Ти важкими квітками вцвіла в мою кров”, „Ти так далеко, аж нема”, „Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній”. Чи можна любити сильніше? Мабуть, ні!”

 

Петріашвілі Г. Слова, народжені серцем // Альманах „Рось, 16”, прсвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. за випуск М.Лазарук. – Чернівці: „Друк Арт”, 2016. – С.125.

„Ні! Мій народ не дим, не горевіз, / І я не дам його по брехнях і по кривдах, /Я не пір`їна в гордих його крилах,/ Я – гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!”. Микола Вінграновський стоїть на чатах рідного народу. Він – гнівний меч його, що не дозволить зайдам і перевертням знущатися над українцями, топтати їхню, сторіччями вимріяну, свободу, каламутити чисті води і ясні зорі рідної України”.

 

Петріашвілі Г. Слова, народжені серцем // Альманах „Рось, 16”, прсвячений 80-річчю від дня народження М.Вінграновського/ Відп. за випуск М.Лазарук. – Чернівці: „Друк Арт”, 2016. – С.125.

 

„Микола Вінграновський – на вахті вічності. Із високого і чистого синього неба, „на грудях космосу”, він бачить усе: ”океани, поля і стодоли”, „генералів і президентів”, грішних і праведних”.

 

Різників О. Наш Микола. Уривки зі спогадів / О. Різників // Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю) / передм., упорядкув. П. Вольвача. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 175

 «Коли Микола приїздив з Києва додому, він завжди йшов попри мою хату. Зазирав, доповідав, що приїхав, що стільки-то днів буде у батьків. Я дивувався, як він чемно розмовляв з моєю мамою, цілував їй руку, до чого вона, проста селянка, не звикла. Як він умів говорити компліменти моїй сестрі Валентині (на десять літ молодшої за нас). З нею вони обговорювали учителів, бо Валя навчалася у тій самій школі, що й Микола. Обов’язково Микола передавав вітання Василеві Петровичу Вацюку, вчителеві української мови, якого ми всі любили, який умів пробуджувати любов до України у своїх учнях.

Пригадую, одного разу я пішов проводити Миколу додому. Дорога до нього далеченька (тоді ж автобус не ходив!), і Микола розповів, як його напередодні запросили на партійні збори письменників Києва (його, не члена партії!!), як там критикували, як він прочитав вірша «Ні! Цей народ із крові і землі / Я не віддам нікому і нізащо! / Він мій! Він я! Він – світ в моїм чолі, / Тому життя його  і ймення не пропащі!» Коли він читав оті знамениті нині слова: «Не вам з оскіпленими душами в забралах / Його звеличувать в фальшивих голосах!» чи «Я не слуга його, я син його на чатах, / Я – син зорі його, що з Кобзаря росте» - у мене по спині пробігла дрож. Або оті рядки: «Я – формаліст? Я наплював на зміст?/ Відповідаю вам не фігурально: /- Якщо народ мій числиться формально, / Тоді я дійсно – дійсний формаліст!» Або оте далі: «Жаль одного, що в леті до краси / Народу ніколи і плюнуть вам у очі»…

- Ти це їм читав?? – допитувався я недовірливо.

Микола добре знав про мою судимість, тому відповідав:

- Я коли закінчив, стояла абсолютна тиша, чути було, як муха пролітає, і я подумав, що зараз з-за лаштунків вийдуть люди в цивільному і заберуть мене туди, де ти був. Десять-двадцять секунд мовчанка, тридцять… І раптом чую позад мене оплески – це у президії зааплодував Андрій Малишко. І тоді полегшено стала аплодувати вся зала!

Я не дуже повірив Миколі, але другого дня приходить «Літературна Україна», і там читаю слова з виступу Малишка: « Ви, Миколо Степановичу, кажете, що ви син народу, а не слуга. А я пишаюся, що я є слугою народу. Сином він сам має назвати…»

 

Я одразу ж подався до Миколи показати цю газету, бо батьки його не переплачували її. Та й перепросив  за невіру свою! А це був дуже точний (певен, що прорахований поетом!!) попереджувальний удар Миколи в саме дихало тим, які вже звикли брехати людям».

 

Усатюк Г. Діалоги з Вінграновським / Г. Усатюк / Подзвіння. – Одеса, Сімекс-прінт, 2013. С. 151

Чую вранці по радіо голос Миколи. Це «Вінграновські читання» біля пам’ятника на Росі. «Вночі, середночі хтось тихо…»

Пригадую: 18 квітня 1997 року на бузькому пагорбі біля батькової хати…

- Гришо, я ніколи не вимучую вірші. Вони до мене приходять, як добрі друзі. (Усміх)…Цей вірш я почав писати в Нью-Йорку, коли працював у нашому представництві в ООН. Виступав після Рейгана. Він низького зросту. Служби поставили йому за трибуну підставку. А потім забули забрати… (Усміх) А там час не жде. Він зійшов з трибуни, я – на трибуну. І… відчуваю, що я справді високий порівняно з Рейганом. Зала не просто переді мною. Я промовляю для неї – дійсно, як для світу…

Цей момент так увійшов у мене, що я довго ще відчував у собі це осягнення. Але живу у Слові. От воно – це осягнення – й породило-зачало мені цей вірш. Я стояв у Слові й говорив з Часом. Пригадайте, Гришо:

 

Та я сказав: що хочеш, Часе,

Усе віддам тобі по край –

І юність, й молодість чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!